— Я дуже зла зараз. Мені хочеться послати вас всіх нахєр і піти звідси, — каже вона в останній день програми про стосунки, яку я проводжу для старших підлітків.
— Що тебе стримує, — питаю я.
— Ну бо людей посилати не можна, — вираз її обличчя каже мені, що їй справді зараз дуже непросто. Я взагалі шалено нею пишаюся. П'ять днів ходити в свою вразливість, неідеальність, зустрічатися з людяністю і вразливістю тих, кого вважала страшними і неприємними… Це, знаєте, неабияка робота. І я подумки аплодую їй кожен раз, коли вона залишається, хоча дуже хоче втекти.
— Ну почекай. Але ж ти не маєш ковтати свої почуття постійно. Що якщо спитати в людей? А раптом їм ок буде, якщо ти, скажімо, пошлеш їх нахєр, підеш і далі повернешся. Ну, просто щоб відреагувати те, що вибухає всередині… Хочеш їх спитати?
Вона дивиться на групу:
— Я дико зла і мені дуже треба гаркнути і сказати неприємні речі. Вони насправді не стосуються нікого конкретно. Просто про абстрактних “всіх”. Можна?
Група з цікавістю киває.
— А можна більше, ніж коротке “Пішли ви всі нахєр”?
— Чи є хтось, кому не ок, якщо це буде більше? — люди в групі мотиляють головами. Їм ок. — Чи потрібно вам знати, що конкретно буде сказано? — це теж виявляється непотрібним. Я ще питаю, чи буде голосно.
А далі вона встає, трошки іронічно і доволі спокійно каже те, що хотіла, і йде. Група каже, що не думають, що їй полегшало.
За кілька хвилин вона повертається.
— І що? Ти як?
Вона каже, що їй і справді не дуже полегшало і вона не знає чому.
Хтось з групи припускає, що напевно справа в тому, що все було екологічно і за домовленістю. І тому не спрацювало, бо потрібно було просто неочікувано це зробити.
— Тут така штука, — кажу я, — що це б допомогло, але лише на пару хвилин. Далі прийшло би почуття провини і сорому. Більше того, ви би точно втратили би почуття довіри і безпеки. І далі відновити контакт було би дуже важко, причому з обох сторін. В ми тут шукаємо спосіб, як зробити так, щоб і проявити складні почуття, і залишитися безпечними і цінними одне одному.
Я кажу, що схоже це тому що вона не дозволила собі в це щиро. І сховала те, що хотіла проявити. Хоча всі умови для цього створені.
— Хочете наведу приклад? — питаю я. Група з цікавістю киває. — Це буде швидко, але гучно і лякаюче… Вам ок?
І коли вони погоджуються я випалюю коротке, агресивне, дике “Вже дістало”, яке вибуховою хвилею прокочується залою. Вони перелякано завмирають.
— В тепер робимо вдииииих. І вииииидих, — спокійно і тихо кажу я. — Злякалися? Розумію, це справді лякає, коли ви не думаєте, що може бути так. І це ми з вами домовилися… Уявляєте, якби я не попередила і не спитала, чи вам ок? Передбачуваність дозволяє проходити складні місця з мінімальним болем. Давайте ще разочок зробимо вдих. І видих. І протрясемо трошки тіло. Чи є хтось, кому потрібна підтримка?
Дівчинка піднімає руку. Я пропоную їй сісти біля мене. Питаю, що я можу зробити, щоб їй стало легше. Вона не знає. Я питаю, чи можу покласти на неї долоню, або обійняти. Вона дозволяє. Я м’яко кладу долоню їй між лопаток. Ми робимо кілька вдихів і видохів. Їй достатньо.
— Дякую, що дозволили вам показати, як можна достатньо безпечно потримати одне одному простір там, де це дуже важливо.
А далі ми ще трохи обговорили, як можна випускати агресію достатньо безпечно і кайфонути від того, скільки свободи це дає.
😏😈 Несподівано подумала,
що 15-16.08 в Києві
із задоволенням провела би для дорослих дводенку про агресію. Про те, як давати їй місце так, щоб не руйнувати контакт. А ще про те, як здорова агресія повертає почуття, вітальність, грайливість і задоволення.
Будемо говорити, звучати, рухатися, пробувати, дозволяти, підтримувати, дивуватись і створювати безпеку 🌿
Кому треба? :)
✨ 15-16.08
З 11 до 19
Київ, метро Славутич
4500грн
Реєстрація - @the_changemaker
