Генетично цей хлопець належить до родини печерицевих. Тобто, він близький родич тих грибів, які ви купуєте в супермаркеті для піци. Але зовні він виглядає так, ніби печериця закинула спорт, почала слухати дез-метал і переїхала жити в пустелю. Він принципово не ходить на загальні грибні вечірки після дощу — його вайб — це суворі степи, глинисті урвища та сухі піски.
Проте генетична пам'ять досі дає про себе знати, тому життя гриба починається на стадії «яйця». На цьому етапі Баттаррея щиро вірить, що вона — яйце динозавра (ну або хоча б курчати). Вона сидить під землею у круглій білій оболонці й, мабуть, планує колись вилупитися, грізно заричати на весь степ і піти полювати. Але генетика — штука жорстока.
Замість хижого рептилоїда з яйця раптово вилазить... ні, не птеродактиль, а справжня міні-пальма! Причому росте ця доісторична «деревина» не в тропіках мезозойської ери, а в сучасному українському степу чи на солончаках, де з розваг — тільки перекотиполе, посуха та рідкісні артефакти. Виглядає так, наче з землі пробивається засушена волокниста кочерга заввишки 30–50 см, на вершині якої застрягла суха іржаво-коричнева куля. Візуально це нагадує або чупа-чупс, який завалявся під диваном, або мікрофон на стійці на рок-концерті. Вона не соковита, не м'яка і принципово відмовляється гнити. Її ніжці не страшні суховії, бо вона від початку нагадує здерев'янілий канат, покрітий лусочками. Коли куля на верхівці дозріває, вона просто розривається по екватору і скидає верхню кришечку — наче спрацьований ступінь космічної ракети! Залишається суха чаша, повна іржавого спорового порошку. Найменший подих вітру — і баттаррея «вистрілює» мільйонами спор у повітря без жодної краплі води. Гриб працює як ідеальний споровий балончик-розпилювач.
Забудьте маринування в баночках. Спробувати з'їсти Баттаррею — це кулінарний суїцид. Гриб абсолютно нетоксичний, але його ніжка за текстурою нагадує старий дерев'яний плінтус, а верхівка — це просто мішок із пилом. Спроба приготувати з нього суп закінчиться тим, що ви будете жувати тирсу з присмаком іржі. Навіть голодні степові ховрахи обходять Баттаррею десятою дорогою.
У природі ця дивакувата істота працює невтомним «ґрунтовим реставратором» (сапротрофом). Вона розкладає важку суху органіку там, де будь-який інший гриб давно б перетворився на сухар ще під землею. Баттаррея допомагає формувати родючий шар у найсуворіших, бідних на вологу локаціях.
Баттарреа — це ідеальний приклад того, що в природі виживає не найкрасивіший чи найсмачніший, а той, хто вміє вчасно окопатися в піску і вчасно вистрелити спорами в обличчя вітру.
Цей вид занесено до Червоної книги України, і зустріти його — справжня мікологічна лотерея. Головні вороги баттарреї: топтуни та перекопувальники — люди, які вважають, що ґрунт існує суто для того, щоб витоптати на ньому народну стежку (через яке ґрунт стає щільнішим за асфальт), переорати під город, або просто з синдромом «збий ногою все, що виглядає дивно»; спалювання сухостою, яке нищить першостеп разом із реліктами, що виживали мільйони років.
Що ми можемо зробити?
Якщо побачите цей «засушений артефакт» — не чіпайте його руками і не намагайтеся розкопати. Зробіть якісне фото, зафіксуйте локацію і дайте цьому хортицькому інкогніто спокійно допрацювати своїм «аерозолем» на благо острівного різноманіття.
