Частина 2. Як виглядає звеличення в повсякденному житті
Проблема звеличення полягає в тому, що воно рідко називає себе справжнім ім'ям. Людина майже ніколи не думає: «Зараз я хочу піднестися над іншими». Найчастіше все виглядає набагато пристойніше. Нам хочеться, щоб нас помітили. Щоб оцінили наші старання. Щоб зрозуміли, скільки ми зробили. Щоб не забули сказати «дякую». Саме тому ця риса любові така непроста. Вона торкається не лише наших вчинків, а й мотивів, які бачить лише Бог.
Мені здається, любов, яка не звеличується, перш за все вміє залишатися в тіні. Вона не перестає робити добро лише тому, що його ніхто не побачив. Вона не стає менш щедрою через те, що її не похвалили. Вона не починає шкодувати про свій учинок лише тому, що він залишився непоміченим. Так, кожній людині приємно почути слова вдячності, це природно, приємно знати, що твою працю цінують, що твою допомогу не сприймають як щось само собою зрозуміле. Але варто чесно поставити собі запитання: чи саме заради цього я робив добро? Чи була вдячність моєю прихованою метою?
Думаю, саме тут проходить дуже тонка межа. Очікувати людської вдячності — природно, вимагати її — ні. Бо якщо моє серце починає ображатися щоразу, коли мені не подякували так, як я очікував, можливо, проблема вже не в невдячній людині, а в моїх мотивах. Адже любов не укладає прихованих угод. Вона не говорить: «Я зроблю для тебе добро, а ти натомість маєш оцінити мене, або зробити те то і те». Вона робить добро тому, що любить…. і все…
Звичайно, це зовсім не означає, що Біблія знецінює вдячність. Навпаки, Писання неодноразово закликає бути вдячними одне одному. Але ці заклики завжди звернені до мене, а не стають підставою вимагати чогось від інших!
Я покликаний бути вдячною людиною, а не людиною, яка постійно перевіряє, чи достатньо вдячні всі навколо. Бо дуже легко непомітно перетворити звичайне «дякую» на мірило власної значущості. Сьогодні вже недостатньо простих слів, завтра хочеться особливої подяки, післязавтра — публічного визнання, а потім здається, що тебе постійно недооцінюють. Так серце поступово починає жити не любов'ю, а потребою в людському схваленні.
Є ще один прояв звеличення, який трапляється набагато частіше, ніж ми думаємо. Це невміння по-справжньому слухати. Здавалося б, що тут спільного? Але варто людині поділитися своїм болем чи переживанням, як ми вже поспішаємо розповісти про себе. Безумовно, власний досвід може бути дуже цінним. Іноді саме він допомагає іншій людині зрозуміти, що вона не одна, що хтось уже проходив подібний шлях і дійсно розуміє та співчуває.Та є велика різниця між тим, щоб поділитися досвідом заради співчуття, і тим, щоб непомітно повернути розмову до себе, розповідаючи як сильно нас принизили, образили або навпаки звеличувати себе, розповідаючи який ти неймовірно розумний та талановитий…
Мені доводилося не раз помічати одну цікаву річ. Особливо серед старшого покоління люди часто відповідають на чужий біль історіями зі свого життя. Колись мені здавалося, що це зовсім недоречно. Ніби людина відкрила тобі своє серце, а ти раптом починаєш говорити лише про себе. Але згодом я зрозуміла, що дуже часто за цим стоїть зовсім не бажання привернути увагу. Просто людина не завжди вміє словами сказати: «Мені дуже шкода», «Я розумію твій біль», «Я поруч». І тоді вона говорить мовою власного досвіду: «Я теж через це проходив». У такому випадку це вже не звеличення, а спроба підтримати.
Проте буває й зовсім інакше… Людина ще не встигла договорити, а розмова вже повністю перейшла на нас. Ми вже розповідаємо, як було у нас, що пережили ми, що відчували ми, які висновки зробили ми. І непомітно той, хто прийшов по розуміння, залишається лише слухачем чужої історії. Любов так не робить. Вона вміє слухати так, щоб у центрі залишалася людина, яка зараз потребує підтримки. Їй не потрібно будь-якою ціною показати власну мудрість або життєвий досвід.
Так само любов уміє щиро радіти успіхам інших, не намагаючись одразу затьмарити їх власними досягненнями. Ми вже говорили про заздрість — коли чужий успіх приносить нам біль. Але звеличення поводиться трохи інакше.
