про страх 👻
у намаганні відмежуватися від мононормативності я відбігла на відстань, з якої стало видно, наскільки людей лякає закоханість.
через романтичні ідеали в кіно/книжках і заборону на препарування почуттів, якщо вони сердечні, в прагматичному контексті, а також заземляти їх, ми звикли лякатися закоханості й її наслідків. оце от «побачив її і вмер», «мені пізда, я здається закохуюсь» і так далі.
моногамний романтичний ідеал = вразливість + небезпека відторгнення + страждання наперед, менестрель стоїть під вікном із магнітофоном, а на ньому грає Степана Гіги «А я поклав своє кохання на вівтар».... 🎼😭🩷
бо кохання — це Сізіфові муки, це небезпечна залученість, це випотрошення почуттів перед людиною, яка може виявитися тимчасовою (страшні слова! лишимо їх для немоногамів, цим чортам похуй).
і я от що думаю: це через вивчену співзалежність. ми даємо суб'єкту закоханості владу над собою, ми вивищуємо іншого бо ми ж тепер слабкі й опущені закохані.
натомість! ми маємо присвоювати ці почуття, бо вони ростуть із нас — ніхто не володіє цим, якщо звісно їм це не пхати межи очі, щоб вони взяли й тримали руками те, що було між вами, і більше не прийшли (с)
можливо, через це я свого часу відреклася від фраз «мені розбили серце». ніхто мені нічо не бив (тварі все одно) — я кинулася в черговий роман із завше розхристаним серцем, ідеалізувала когось, а потім отримала реальну картинку — невзаємний вайб. і пішла собі зцілюватись. скільки того життя? отож.
крутимо це із поліаморної сторони: яке приємне відчуття новизни й інтересу до нової людини. окситоцин? давайте. адреналін? та звісно, не відмовлюсь. перефразовуючи мою улюблену фразу про інтим:
— закоханість не предлагать — могу не отказаться!
ми маємо уявляти Сізіфа щасливим — у нього приємні гормони, мерехтливе щастя. і якщо не робити драму з того, що кохання може не вернутися взаємністю і/або не вийти в те, що хотілося, іншими словами — якщо не вішати ярлики ескалатора стосунків на це почуття, то знаєте, не так і страшно.
