Одіссей ненавидів свої мандри?
Ім’я Одіссея чітко асоціюється в нас із символом дороги, пригод та жаги до невідомого. Сучасна культура зробила його покровителем тих, хто безупинно шукає нові країни, нові враження і, зрештою, самих себе. Проте Гомер описує іншу розповідь, де «Одіссея» — це поема про повернення.
Грецьке слово νόστος означає «повернення додому». Проте його значення значно ширше. У грецькій літературі ностос позначав відновлення порушеного порядку, повернення людини до власного місця у світі. «Одіссея» є найвидатнішим твором цього циклу. Для античного грека повернення означало відновлення космосу. Греки словом «космос» називали організований порядок речей, де кожній істоті – людині, богам чи природі – відведено своє місце. Ця втрата означала руйнування сакрального, тому повернення Одіссея — це символ відновлення світового ладу.
Його шлях складався з довгого поневіряння людини, яку щоразу віддаляють від єдиної мети. Усе, що ми вважаємо пригодами Одіссея, для нього самого було лише перешкодами. У країні лотофагів люди куштують квітку лотоса й забувають батьківщину. Це перше й, можливо, найнебезпечніше випробування: забуття. Людина, яка втратила пам’ять про свій nostos, більше не прагне повернення. Далі він зустрічає циклопа Поліфема, що уособлює грубу силу. Він позбавлений гостинності, справедливості та поваги до богів. Його світ такий, в якому панує лише фізична могутність.
Люди Одіссея в палаці Кірки перетворюються на свиней, коли підкоряються інстинктам і втрачають свою людську подобу. Врятувати супутників вдається лише тоді, коли Одіссей зберігає самовладання й не піддається чарам. Біля острова сирен він зазнає спокуси знаннями. Сирени обіцяють відкрити все, що відбулося та відбудеться на землі. Одіссей хоче почути їхній спів, але наказує прив’язати себе до щогли. Ця сцена давно стала символом дисципліни: людина може дивитися в обличчя спокусі лише тоді, коли добровільно накладає на себе межі. Скілла й Харибда уособлюють трагізм людського вибору. Між ними неможливо пройти без втрат. Мудрість полягає в здатності обрати менше з двох неминучих лих.
Нарешті, Каліпсо пропонує останню й найглибшу спокусу — відмовитися від власної долі. Вона обіцяє безсмертя, вічну молодість і життя серед богів. Але тут Одіссей виявляє свою найбільшу силу. Він відмовляється від того, що виходить за межі людської природи, і обирає смертне життя, бо лише в ньому можливі вірність, обов’язок і повернення.
Це послідовність духовних випробувань, у яких герой щоразу ризикує втратити щось значно важливіше за життя — пам’ять про свою мету. У цьому сенсі Ітака символізує той космос, до якого належить людина. У грецькому світі дім (οἶκος) охоплював єдність роду, предків, домашнього культу, землі, влади та відповідальності. Втрата дому означала втрату власної тотожності.
Повертаючись до Ітаки, Одіссей повертається до самого себе. Він уже знає, ким він є, і його завдання полягає в тому, щоб знову зайняти належне йому місце у світовому порядку.
Ця ідея не зникає разом із античністю. Вергілій переосмислює її в «Енеїді». Еней, навпаки, назавжди залишає Трою, а його nostos полягає у здійсненні призначення. Він засновує нову батьківщину, яка одного дня стане Римом. Таким чином повернення стає вірністю місії.
У християнській оптиці, у «Сповіді» Августина, справжньою батьківщиною людини є обійми Бога, тобто, Царство Небесне. Він пише: «Неспокійне серце наше, доки не спочине в Тобі».
Людське життя постає як довге повернення до Бога, від якого людина віддалилася через гріх. Саме цим шляхом іде Данте у своїй «Божественній комедії». Він здійснює подорож через пекло і повертається до того порядку, який був втрачений людиною після гріхопадіння. Кінцева точка його шляху — споглядання Бога як абсолютного центру буття. У традиціоналістський перспективі nostos — це універсальний закон людського існування.
«Одіссея» відкриває той самий архетип, який згодом прониже всю європейську традицію: життя людини є не нескінченним рухом уперед, а дорогою додому. І справжня батьківщина — це той порядок буття, якому ми покликані бути вірними.
