Так, це ранить. Не треба себе обманювати. Ракета не «загартовує» нервову систему п’ятирічного. Тривога вночі краде сон. Гуркіт краде дитинство. Дитина не повинна знати різницю між «далеким прильотом» і «близьким». Це не норма. Це біль. І якщо ми цей біль назвемо красивим словом і підемо далі — ми зрадимо дітей.
Але слухайте далі. Бо правда має два краї.
Ми — українці. У наших жилах не вода. У наших жилах — пам’ять козацька і лицарська. Не музейна. Жива. Та, що вставала з колін уже не раз, коли, здавалося, вже все кінчено. Наші діти не виросли в теплиці. Вони ростуть у вогні. І так, це страшно. І так, це може зламати. Але той самий вогонь, який палить, у цьому народі завжди ще й гартував.
Ті діти, які зараз ховаються під ковдрою в Голосієві, на Подолі, на Оболоні, на Троєщині, — вони будуть особливими. Не тому, що війна «корисна». Війна ніколи не корисна. А тому, що вони вже знають контраст. Вони знають, що таке тихе ранок після ночі. Вони знають ціну склянки води, коли світло зникає. Вони знають, що життя — не фон. Життя — дар, який можна втратити за секунду.
Людина, яка не бачила темряви, думає, що світло — це просто «так і має бути». А дитина, яка чула сирену, потім інакше обіймає маму. Інакше дивиться на небо. Інакше дякує за звичайний день без вибухів. Оце і є знання ціни життя.
Вони будуть щасливими. Не наївними. Щасливими по-дорослому рано. Щасливими так, як бувають щасливі ті, хто вже знає, що щастя не вічне само собою — його треба берегти, молитися за нього і не розтринькувати на дрібниці.
Подивіться на їхніх матерів. У мирний час ми часто згадуємо Бога між справами. А під час тривоги мама стає церквою. Вона шепоче «Отче наш», коли стеля дрижить. Вона хрестить дитину не тому, що «так прийнято», а тому, що більше нікуди подіти страх. У ту хвилину віра вже не теорія. Вона — остання стіна між дитиною і жахом.
Чим темніша ніч — тим яскравіші зорі.
Це не поетичний рядок для втіхи. Це закон духовного зору. Удень зірок не видно не тому, що їх немає. Їх забиває світло. А вночі, коли все зайве згорає, стає видно те, що завжди було над нами.
Чим глибша скорбота — тим ближче Бог.
Не тому, що Він любить біль. А тому, що в болю людина перестає гратися в самодостатність. У підвалі немає місця для гордощів. Там залишається тільки: «Господи, збережи». І Він чує саме цей голос — короткий, хрипкий, справжній.
Дорогі батьки Києва. Не кажіть дітям, що «все нормально», коли все не нормально. Скажіть правду лагідно: страшно, але ми разом. Страшно, але Бог не спить. Страшно, але наш рід уже стояв у гіршому і не розсипався.
Не робіть із дитини солдата. Зробіть із неї людину, яка вміє молитися, плакати і все одно жити. Козак був не той, хто не боявся. Козак був той, хто боявся — і все одно ставав.
Діти війни не винні в цій ночі. Але вони вже носять у собі світло, якого мирні покоління іноді шукають роками. Тільки не заберіть у них дитинство остаточно. Дайте їм і казку, і молитву, і обійми після тривоги. Хай їхня особливість буде не тільки шрамом, а й глибиною.
Господи, Ти, що беріг немовляти Христа в Єгипті, збережи київських дітей цієї ночі.
Пресвята Богородице, Нерушима Стіно, стань над їхніми ліжками.
Святий архістратиже Михаїле, відведи від цього міста те, що летить у темряві.
І дай нам дожити до ранку, в якому діти вийдуть у двір не тому, що відбій, а тому, що мир.
Амінь.
Священник Роман
Лілея
