Дорогий щоденнику.
Сьогодні був той день, коли Всесвіт встав не з тієї ноги, а я — з того самого боку, де валився весь план.
7:00. Я — серйозний чоловік. Виїхав із дому, забрав дружину-замовника, і ми летимо на Варшаву. Все просто цвірінькає: дорога — як серіал HBO, музика — вайбова, пейзажі — як в Instagram-блогерів, які ще не вигоріли.
Але все це було затишшя перед бурею.
Приїжджаємо на кордон. Українська сторона — швиденько, лаконічно. Заїжджаємо на польську — і тут доля така: “А зараз я вас трохи поїбу.”
Три години в черзі. І от, коли вже залишилось трошечки — питають права. Я такий: “Та без проблем.” І тут флешбек: права дома. Сидять собі там, в сумочці, відпочивають, курять айкос. Я — в лютому ступорі, як олень на трасі. Стою і думаю: “Та ти шо, дегенерат, чи шо?”
Коротше, ситуація — повна дупа. Але хто я? Правильно. Я — той самий чувак, який створює проблеми і сам же їх вирішує. Траблмейкер на максімалках.
Знаходжу дівчину з правами, легендарну Іванку (твоє ім’я — у святці моїх рятівників). І вона мене реально витягує. Без бабок. Просто людина-ангел.
Вирвались. Поїхали. Але було вже відчуття, що ми 600 км проїхали не по дорозі, а по нервовій системі. Далі польські села. Обмеження швидкості: 50, 40, 70, знов 40 — Польща, ти шо, наркоман?
І коли вже нарешті в’їхали на автобан, почалась злива, як у фільмі 2012. Але ми дотягнули до Варшави. Я віддав машину замовнику — крутий тип, звати Макс, перша машина, привітання, обійми, побажання і пляшка горілки Фінляндія.
Залишаюсь в улюбленому готелі Noli Mokotow. Клас, думаю. Зараз буде душ, чайок, ноги вгору, YouTube and chill.
Ага. Вмикаю воду — а її немає. ВЗАГАЛІ. НІ холодної, НІ гарячої. Просто кран робить “пфф”, і всьо. Стою, голий, як мікродрама.
Моє обличчя в той момент — як у кота, якому обісцяли корм і забрали іграшку.
Фінал історії: я без душу, без чаю, без нервів. Але з історією для Телеграма.
