На вулиці 1992 рік...
Ось так ми сидимо в чистій осені на київських пагорбах. Голод не пускає в прекрасний світ вітрин, природи і ще чогось. Нонна плаче за Пашою, за грошима, моя дружина прикладає бодягу їй до чергового синяка, витирає Нонні соплі, а я голосно матюкаюся. Потім зʼявляється пляшка червоного вина, і ми продовжуємо сидіти, чужі один одному. Тоді-то і виникла фраза, яку, не памʼятаю, хто сказав: «Знаєш, що мене заставляє жити? Безпритульні собаки. Я дивлюсь і думаю: ось кому найгірше...». Нонна мріє, а я не звертаю уваги. Це вже пізніше вони, такі як Нонна, стануть елітою. А зараз вона - це просто звихнутий на голову мужик з квадратним обличчям, безвільним підборіддям, затонованим кремом, де проступає синя щетина.
Вперше читаю Ульяненка.
Коротка проза. Поетично.
