Мене давно не було і я мушу поговорити з вами про це. Але про це іншим разом, не на свято. Зараз я хочу поділитися саме тою історією, про яку варто говорити в День Незалежності.
В 2014-му, коли війна почалася, багато українців з трудом уявляли, що відбувається насправді. Мені тоді було 15. Я чітко розумів, що відбувалося на майдані — де добро, а де зло. Втім, коли все ж таки майдан переміг, легше не стало. Якісь незрозумілі уривки новин про військовий контингент в Криму, якихось ополченців в Донецьку та Луганську, початок бойових дій, референдуми, АТО.
Лише згодом, коли став старше, я розібрався, що тоді відбувалося. Знаю, що подібно до мене, багато "дорослих" також мали лише часткове уявлення про події першого року війни. Але були ті, хто навіть попри відсутність великої кількості інформації, були в самому епіцентрі подій. Одним з таких був Стьопа Чубенко.
Він грав у молодіжній команді краматорського "Авангарду". Був голкіпером та мріяв стати професійним футболістом. Обіцяв батькам, що перевезе їх до Італії, коли перейде до місцевого топ-клубу. Окупацію рідного Краматорська 16-річний Степан зустрів вдома. В нього не було сумнівів, яку позицію займати. Саме тому він не боявся показувати цю позицію публічно. Він ходив з українською символікою прямо на очах у непроханих гостей, а також регулярно вступав у суперечки з прихильниками «русского міра».
І це далеко не все. Мама ділилася, що Стьопа фактично став організатором проукраїнської акції в окупованому Краматорську. Учасників вирахувала і затримала міліція, але за Степаном не прийшли, тому що був неповнолітнім. Він пішов у відділення сам. Батьки дізнавалися про участь сина в проукраїнських акціях від знайомих. Так само вони дізналися, що саме їхній син зірвав прапор «ДНР» на головній площі Краматорська під час окупації міста.
Потім Степан поїхав до друга в Київ. Коли Краматорськ звільнили, він вирішив повернутися додому. Але дорога пролягала через окупований Донецьк. Прямо на донецькому вокзалі його "прийняли" так звані захисники правопорядку днр (або ж людською мовою — злочинці). Кажуть, що причиною стали жовто-синя стрічка та шарфик львівських «Карпат».
Може здаватися, що Стьопа спеціально кидав виклик та наражався на небезпеку. Так само здавалося і його батькам, які застерігали його та просили не привертати зайву увагу на себе. Але відповідь у хлопця була одна: "Я на своїй землі".
Після донецького вокзалу Стьопа так і не вийшов на зв'язок. Батькам подзвонили та сказали, що Степана затримали. Вони одразу ж виїхали в Донецьк. Їм довелося відчути на собі всю нелюдяність та тупість сепаратистської бюрократії. Вони стукали в усі двері, які тільки можна. Але справа не ворушилася. Щоб знайти сина, вони дійшли особисто до Захарченка. Але той їм повідомив, що їхнього сина вже немає в живих. Також підчас власного розслідування батьки з'ясували, що за кілька днів до смерті Стьопу бачили дуже побитим та зі слідами від придушення.
Стьопа помер наприкінці липня 2014-го. Але знайти його батькам вдалося лише кількома місяцями потому. З його смерті пройшло вже більш ніж 10 років. Росіяни так і продовжують вбивати та катувати українців.
Але і його справа живе. З 2015-го року в Краматорську проходить турнір пам'яті Степана Чубенка. Місцевий «Авангард» назавжди закріпив перший номер за хлопцем. Також йому посмертно присвоєно звання Народного Героя України. А біля краматорського футбольного стадіону тепер є пам'ятник Степану.
Завдяки таким людям, як Стьопа Чубенко — ми все ще можемо святкувати День Незалежності. Тому що у незалежності є ціна. Неймовірно велика ціна. Тому всіма силами підтримуйте тих, хто платить цю ціну — донатьте на ЗСУ, підписуйте петиції, висвітлюйте історії.
Всупереч вислову герої вмирають. Багато героїв.
Але давайте визнавати їх не лише посмертно.
Через Себе
38
10August 24, 2024 2.3K 5 19
