У той же самий час деякі українські архіви морозяться видавати до огляду надзвичайно цікаві документи із десятками фотографій, кресленнями та проектами будівництва залізничної інфраструктури, що проводилися у Ковелі на початку ХХ століття.
— Поки війна, нічого не можемо зробити. Приходьте після війни.
— Більша частина тих обʼєктів, що є у ваших документах, були знищені ще в 1944 році. А якщо ви переживаєте, що цих документів в Росії немає, то я вас розчарую: вони в них є на руках — причому вже понад як 120 років.
— Все одно нічого не можемо.
— А якщо візьму довідку з СБУ чи військової адміністрації?
— Ні-ні-ні, давайте після війни.
— Чому?
— Ну, бо війна.
По-людськи я їх розумію. Вони звичайні клерки, і спрос, якщо що, буде з них. Просто мені кумедно з того, що у той же самий час деяка частина ідентичних по важливості документів про діючі військові/критичні обʼєкти (!) була/є у відкритому доступі.
Скаржитися немає кому. Лише думки вголос.
В цілому: як кораблик побудували — так він і пливе, а точніше «допливає».
З хорошого: те, що було народжено впасти, неминуче впаде. І чим швидше, тим краще — менше наслідків доведеться розрулювати потім.
З дуже хорошого — що, на мою думку, більшість в моменті буде найменувати як «погане» — буде чимало розпачу.
Однак це і є прекрасно.
Тому що серед тих людей, хто розчарується, будуть і ті, хто загориться візією надії. І найголовніше — вони будуть цю надію створювати, попри скепсис вічно «емоційно-активних, але бездіяльних».
Я ж, у свою чергу, виписую номери справ до огляду «на колись». Ех, чимало таких «на колись» вже є, зокрема в: Україні, Росії, Польщі, Ізраїлі, Німеччині, Австрії, Америці.
Однак цікавість є найсильнішим драйвером, який здатний перетворити довге очікування в окрему пригоду.
Як жартує мій приятель:
— Я не самурай, мені твій «путь» на**й не треба. Мені потрібен результат.
І він правий, частково ;)
Тому нині маю нову забавку: вчусь перетворювати буття на ціль і ціль на буття.
Чого і вам бажаю, любі читачі
