Виставки Джона Гальяно в Met усе-таки не буде. І це, як на мене, значно цікавіша історія, ніж черговий кейс про cancel culture.
У травні 2027 року Costume Institute в Metropolitan Museum of Art мав відкрити John Galliano: Horizons — велику виставку, присвячену одному з найвпливовіших дизайнерів останніх десятиліть. Вона мала стати центральним проєктом сезону Costume Institute і, відповідно, бути пов’язаною з Met Gala 2027.
31 серпня Met і сам Гальяно повідомили, що вирішили відмовитися від виставки після кількох місяців критики та дискусій навколо його минулого.
У 2011 році Гальяно звільнили з Dior після того, як з’явилося відео з його антисемітськими висловлюваннями в паризькому кафе, серед яких була й відома фраза «I love Hitler». Згодом французький суд визнав його винним у публічних образах за ознакою походження, релігії, раси чи етнічності. Після цього були публічні вибачення, реабілітація, лікування залежностей, повернення до професії та десять років на посаді креативного директора Maison Margiela.
Минуло п’ятнадцять років, але цього виявилося недостатньо для того, щоб одна з головних культурних інституцій світу могла без серйозних наслідків зробити виставку, яка не просто досліджує його творчість, а фактично вшановує його як автора.
Після анонсу виставки критика лише посилювалася. Проти неї виступали представники єврейської спільноти, політики, люди з музейного середовища та донори Met. Додаткового символічного навантаження ситуації надала дата Met Gala: вона мала відбутися 3 травня 2027 року, ввечері, коли починається Йом га-Шоа — День пам’яті жертв Голокосту.
У своєму statement Гальяно пише, що й надалі визнає відповідальність за біль, завданий його словами, зокрема єврейській та азійській спільнотам. Він також прямо говорить про те, що справжнє спокутування не досягається виставкою, інституційним визнанням чи одним публічним жестом, а є тривалим процесом, який проявляється в поведінці людини з часом. Окремо він зазначає, що не хоче ставити Met у складне становище і розуміє, що виставка, яка вшановує його творчість, для когось може бути болісною.
Мені в цій історії важливий не стільки сам факт скасування, скільки зміна логіки, за якою культурні інституції сьогодні ухвалюють подібні рішення. Свобода висловлювання не означає автоматичного звільнення від наслідків сказаного, так само як художній талант не створює для людини окремої моральної юрисдикції.
Гальяно може бути одним із найважливіших дизайнерів свого покоління, його внесок у моду від цього нікуди не зникає. Він може пройти реабілітацію, бути тверезим багато років, публічно вибачатися, повертатися до роботи й отримувати другий шанс у професії. Але другий шанс у професії і право на інституційне вшанування — не одне й те саме.
Протягом дуже довгого часу культура дозволяла собі виправдовувати майже все формулою «але він геній». Талант ставав своєрідною індульгенцією, а насильство, расизм, мізогінія, антисемітизм чи будь-які інші форми зневаги до людей часто перетворювалися на біографічні примітки до великого творчого доробку. Сьогодні інституції дедалі частіше змушені відповідати не лише на запитання про художню цінність автора, а й на запитання про те, що саме означає надати йому головну музейну сцену та символічно закріпити його статус героя.
Тому для мене це не зовсім історія про політичну коректність, а про межі, які суспільство поступово вчиться формулювати.
І талант, алкоголь, наркотики, епоха чи складний характер не можуть бути універсальним виправданням для речей, які принижують інших людей.
Я цілком можу уявити, що через кілька десятиліть Met або інший великий музей зробить масштабну історичну виставку Гальяно, і, ймовірно, така виставка справді буде потрібна, тому що викреслити його з історії моди неможливо.
Але, залишається складне питання, на яке світ ще довго не матиме універсальної відповіді: скільки часу має пройти після моральної катастрофи, щоб суспільство знову було готове відокремити твір від автора, і чи існує взагалі момент, коли таке відокремлення стає можливим і чи потрібно вшановувати генія попри все?
