Сьогодні всі написали, що померла Яйої Кусама. Дуже шкода. Але найдивніше тут те, що померла вона взагалі-то ще 14 серпня, у лікарні в Токіо, у віці 97 років. А повідомили про це лише сьогодні, 27 серпня. Тобто минуло майже два тижні.
І в мене тут, одразу вмикається артринкова параноя. Це трохи схоже на історії про смерть якогось монарха чи глави держави, про яку певний час не повідомляють, поки всі навколо не владнають документи, права, контракти та інші дуже земні справи.
Бо грошей навколо Кусами наприкінці її життя було настільки багато, що такий сюжет сам проситься в голову. І взагалі різниця між реальною Яйої Кусамою та величезною машиною під назвою Kusama завжди була мені страшенно цікава.
Останніми роками її розтиражували до абсолютно неймовірного масштабу. Ретроспективи, Infinity Rooms, гарбузи, мерч, Louis Vuitton, магазини, селфі, величезні виставки, черги на кілька годин заради кількох хвилин усередині інсталяції.
І я багато разів ловила себе на думці: а наскільки сама Кусама взагалі була включена в усе, що відбувалося навколо її імені? Що вона про це знала і як відносилась?
Минулої зими я була на її величезній ретроспективі у Fondation Beyeler. Це була перша така велика ретроспектива Кусами у Швейцарії, понад сім десятиліть її практики, від ранніх робіт до нових інсталяцій. І ми всі знаємо червоні перуки, гарбузи й кімнати в крапочки.
А тут була історія молодої абсолютно божевільної, спочатку у хорошому сенсі цього слова, жінка, яка приїхала до Нью-Йорка наприкінці 1950-х і опинилася всередині найрадикальнішого художнього середовища того часу.
Кусама народилася 1929 року в Мацумото в досить заможній японській родині, яка займалася рослинами та насінням. Але дитинство в неї було дуже важким. Вона сама багато розповідала про жорстоку матір, яка не хотіла, щоб донька ставала художницею, знищувала її малюнки й могла її бити, та про батька, який постійно зраджував матері.
Приблизно з десяти років у Кусами почалися галюцинації. Вона бачила точки, світлові спалахи, квіти та повторювані орнаменти, які наче захоплювали весь простір навколо неї.
Тобто всі ці крапки, сітки, квіти й нескінченні повторення - це був спосіб перекласти її власне сприйняття світу в мистецтво.
У 1957 році вона поїхала до США, спочатку до Сіетла, а потім до Нью-Йорка. І там почалося найцікавіше. Infinity Nets, м’які скульптури, об’єкти, вкриті фалічними формами, дзеркальні середовища, body painting, оголені антивоєнні happenings, експериментальні фільми, дивні костюми, публічні акції. Поруч були Donald Judd, Andy Warhol, Claes Oldenburg, Joseph Cornell та інші люди, яких сьогодні ми спокійно читаємо в підручниках з історії мистецтва.
І от у Fondation Beyeler якраз було багато матеріалу з цього періоду. Відео, фотографії, ранні роботи. І ти раптом бачиш зовсім іншу Кусаму. Не милий глобальний бренд у крапочку, а дуже радикальну художницю, яка у 1960-х робила речі, що й сьогодні виглядали б досить сміливо.
Але вже у 1973 році вона повернулася до Японії, а 1977-го добровільно оселилася у психіатричній лікарні в Токіо. Її студія була неподалік, і вона продовжувала працювати практично щодня.
І прожила так останні 50 років!!
І чомусь (!) Художниця, яка на якийсь час майже зникла з міжнародного художнього поля, поступово перетворилася на одну з найвідоміших художниць планети. Венеційська бієнале, Великі музеї, нескінченні ретроспективи, різні Infinity Rooms, ця бешена колаба з Louis Vuitton. Власний музей у Токіо. Мільйони людей, які впізнають її роботи, навіть якщо не знають нічого про сучасне мистецтво.
І в мене весь час залишається те саме питання. Наскільки вона сама розуміла масштаб того, на що перетворилося її ім’я? Скільки рішень вона приймала особисто? Наскільки контролювала використання власного образу? Що думала про всі ці колаборації, магазини, ретроспективи та мільйони людей, які фотографуються всередині її галюцинацій?
До речі, я не єдина, хто про це думав.
