Сподіваюся, що святкування не є перешкодою для продовження спільних міркувань.
Переглянувши свої записи за минулий рік, я побачила, що в мене було багато міркувань щодо ідентифікації себе з жертвою. І хіба має бути інакше, якщо канал називається «Кажеш психоТРАВМА»? А одне з міркувань так і не дійшло до публікації — тож ось воно.
Ідентичність жертви як гусениця співпричетності
Чому настільки популярно ідентифікувати себе з жертвою? Навіщо це нескінченне страждання та жалість, що ллються зі сторінок соціальних мереж? Що за цим ховається?
Сучасне середовище буття людини — це місто, а місто — це котел (метафора не моя, але дуже влучна), куди стікаються люди дуже різні й співіснують разом. І тут постає питання: як у таких умовах нам знайти спільну мову з кимось принципово інакшим?
Один спосіб — це гроші: заради них люди співпрацюють з інакомислячими чужинцями, не міркуючи, як саме це має відбуватися, — це вже інструмент, який існує не завдяки їм.
А страждання — це ще один спосіб зрозуміти одне одного, така собі міжнародна валюта… і за її рахунок багато чого роблять, але зараз не про це.
За стражданням можна побачити, вибачаюся за тавтологію, страждання саме по собі — від того, що люди втратили співпричетність, так би мовити, відірвалися від коріння, яке об’єднувало їх з іншими людьми. Або ж справжнє, живе коріння підмінили на лубочне, яке, як несправжні ялинкові іграшки, має зовнішні ознаки справжності, навіть може бути більш привабливим, але відчуттів не приносить.
Але в тому самому місці й відкривається новий портал, що веде до відбудови співпричетності з тими іншими, хто потрапив у цей міський котел, увійшовши — кожен сам по собі — до специфічної сингулярності. Бо тут може легко закінчитися пошук якогось спільного місця, бо воно вже знайдено без жодного зусилля… Це біль.
Не погоджуся з відомим класиком, що нещастя створюють відмінності. Навпаки — це те, що зрозуміле всім: коли щось болить, тому що біль відчувають усі.
Тобто ти несеш свій біль іншим, а вони тобі — свій, як щось усім зрозуміле.
Однак біль — це гусениця співпричетності, якій ще дуже далеко до зрілої здатності до узгодження. Гусениці, як це й має місце в природі, стають кормом для багатьох інших істот. Так і трапляється з тими, хто трохи «залип» на цьому кроці. А щоб не з’їли, варто рухатися далі — до більш складних форм співпричетності, відкидаючи оболонку жертви, у якої завжди болить.
