Одна з головних задач глибинної психотерапії – це психологічне дорослішання.
Парадокс у тому, що дорослішання рідко відчувається як розвиток. Найчастіше воно переживається як втрата. Втрата ілюзій, зустріч із власними обмеженнями та реальністю, яка не дуже нам подобається😊
Наразі я описала для себе цей процес приблизно так. Це спроба інтегрувати мій досвід та деякі ідеї тих авторів з психоаналізу та гештальт-терапії, яких я нещодавно читала.
Тільки в реальності він не такий лінійний)
1. Життя в ілюзії
Ми несвідомо шукаємо «ідеальний об’єкт» – партнера, терапевта, професію чи систему, яка нарешті дасть безпеку, правильні відповіді й позбавить невизначеності.
2. Оптимальне розчарування
Віннікотт писав, що саме достатньо поступове розчарування створює умови для розвитку.
Ми зустрічаємося з тим, що терапевт не всемогутній, партнер не читає думок, а життя не дає гарантій.
Саме на цьому етапі, як мені здається, багато людей ідуть із терапії.
3. Жалоба за втраченими ілюзіями
Людина оплакує не лише втрату реального об’єкта, а й втрату фантазії про всемогутнього Іншого, який остаточно врятує, долюбить і захистить.
Саме ця жалоба, як я її сьогодні розумію, відкриває можливість переходу до депресивної позиції, про яку писала Мелані Кляйн: здатності бачити одну й ту саму людину одночасно люблячою і такою, що може розчаровувати, не вдаючись до розщеплення.
4. Зустріч із реальним Іншим
Поступово інший перестає бути проєкцією наших очікувань і стає окремою живою людиною – зі своїми межами, бажаннями та свободою.
Тут мені згадується Мартін Бубер із його переходом від стосунків «Я – Воно» до «Я –Ти», де інший перестає бути функцією для задоволення наших потреб і стає справжнім співрозмовником.
5. Формування зрілої автономії
Автономія – це здорова залежність.
Це здатність залишатися у прив’язаності, потребувати інших, будувати близькі стосунки, але вже не вимагати від них неможливого.
6. Прийняття власних меж
Я не можу все контролювати.
Не можу уникнути втрат.
Не можу бути хорошою для всіх.
Не можу гарантувати, що мене не поранять.
Але можу дедалі більше довіряти своїй здатності зустрічатися з реальністю, переживати її й залишатися поруч із собою.
👉Мені здається, одним із результатів глибинної терапії є не життя без болю та конфліктів.
А поступова заміна потреби в гарантіях довірою до власної здатності жити.
Не «зі мною цього не станеться».
А «якщо це станеться – я зможу це витримати».
Цікаво, як ви описуєте процес психологічного дорослішання? Через які концепції чи авторів він найбільше відгукується саме вам?
