Я маю дивну прихильність до певного роду людей. Не перед тими схиляю голову, кого юрба величає великими і на кого перехожі вказують одне одному з подивом. Ні — я вшановую безіменних і невідомих.
Я віддаю шану юним душам, що відходять ще на порозі літ, у своїй молодості, з надломленим внутрішнім світом; тендітним і світлоносним іскрам, існування яких можна пізнати лише тоді, коли навчишся бачити серцем. Їх не славлять сурми людської пам’яті, їх не заносять до літописів, за ними не ллють жалобних сліз. Вони мовчазні, наче дикий праліс, що стоїть у сутінках віків.
У них живе сокровенна сутність буття. Вони зберігають останнє слово власної природи в тиші, не розтринькуючи його перед світом. Кожному вони являються інакше: мореплавцеві — як берег, а землі — як корабель. Так вони проходять поміж людьми, невпізнані й незбагненні, несучи в собі таємницю, що не прагне бути названою.
— Кнут Гамсун, «Містерії».
9June 11, 2026 243 3
