Армія і війна — страшні. Але ще страшніше — загубити самого себе.
Бо коли втрачаєш себе, разом із собою втрачаєш і найдорожчих людей.
І це відбувається непомітно.
Спочатку ти перестаєш одразу відповідати на повідомлення.
Потім усе рідше телефонуєш додому. А коли все ж телефонуєш, розмова стає короткою та холодною . Доходить до того, що тобі складно сказати просте: «Люблю». Не тому, що перестав любити. А тому, що між вашими світами виросла прірва і ти просто перестаєш вміти її висловлювати.
Одного дня ловиш себе на думці, що всередині залишилася тільки втома. Для інших почуттів не лишилося місця. І носиш це в собі, бо здається: «Ніхто тебе все одно не зрозуміє».
Фізичні рани загоюються. Втому можна відспати за кілька днів. Але внутрішня порожнеча виїдає набагато довше. А теплі спогади про те, яким щиро щасливим і життєрадісним ти колись був, болять сильніше за будь-які рани. Про гортання «цивільної» галереї навіть не хочеться говорити ,бо кожне фото нагадує, як легко колись було обіймати, сміятися ,грати зі своєю собакою і говорити близьким, що любиш їх.
І так, крок за кроком, ти втрачаєш себе. А разом із собою - тих хто чекає на тебе найбільше.
Найважча боротьба на війні - не лише вижити та вбити підара. Найважча боротьба - залишитися людиною. Зберегти в собі того, хто вмів любити, сміятися й по-дитячому мріяти.
Телефонуйте тим, хто чекає. Навіть коли зовсім немає сил говорити..
Любіть і тримайтеся за тих, хто любить і чекає на вас. Бо те саме «потім» може так і не настати.
А цивільні просто пам’ятайте: всередині багатьох військових зараз триває війна, яку не видно ні на фото, ні у тг каналах. І вона часто морально не менш важка, ніж та, що проходить на фронті. Тому іноді найважливіше, що ви можете зробити - просто нагадувати їм, що вдома їх люблять і чекають.
Старайтеся бути тим самим спокійним і люблячим тилом.
Очі Сходу | Підписатись | Чат
Звʼязок з нами —> Бот | Пошта [email protected]
48.001976, 37.847244
