Державність та обов’язок
Однією з головних форм політичного існування нації є державність.
Державність — це не лише наявність державного апарату, кордонів, законів чи армії. Передусім це здатність народу бути політичним суб’єктом: самостійно визначати власну долю, встановлювати свій правопорядок, захищати свою свободу та нести відповідальність за власне майбутнє.
Держава щодо нації є формою її організованої політичної волі, засобом збереження її свободи і простором, у якому ця свобода набуває визначеного змісту.
Але держава не існує окремо від людей, які її утворюють. Закони, інституції та армія можуть створити зовнішню форму державності, проте її внутрішня стійкість залежить від якостей людини — від її здатності визнавати обов’язок, дотримуватися порядку, брати на себе відповідальність і співвідносити власні інтереси зі спільним благом.
Тому нашим обов’язком є стати першим рубежем оборони державності.
Однак оборона держави починається не з її фізичних кордонів. Перший рубіж, на мою думку, проходить усередині самої людини — через дисципліну, відповідальність, здатність поставити обов’язок вище за власну вигоду та готовність відповідати за наслідки власних дій.
У своїх вчинках ми повинні керуватися внутрішнім моральним законом. Плекати в собі ми повинні той закон, який вимагає, щоб, приймаючи рішення, ми співвідносили власну волю та власні інтереси зі спільним благом.
Внутрішній моральний закон визначає межі допустимого. Обов’язок визначає міру нашої відповідальності. Державний інтерес визначає горизонт, у якому ми оцінюємо наслідки власних рішень.
Проте державний інтерес не може бути виправданням будь-якого вчинку. Обов’язок перед державою не скасовує морального обов’язку людини. Навпаки, моральний закон встановлює межі того, що може бути здійснене навіть заради держави.
Саме тому держава не є абсолютною моральною цінністю.
Державне мислення означає не безумовне підпорядкування людини державі, а здатність піднятися над власною короткочасною вигодою і мислити категоріями спільного блага, політичного порядку та існування держави через покоління.
Перед тим як прийняти рішення, ми повинні запитати себе:
— Що це означатиме для держави?
— Чи примножить це її силу та спроможність?
— Чи сприятиме це її єдності?
— Чи підтримуватиме це порядок, не знищуючи свободи?
— Як наслідки мого рішення позначаться на майбутньому?
— Що ми залишимо після себе наступним поколінням?
Так виникає державна свідомість — здатність мислити не лише категоріями окремого людського існування, а й категоріями тривалого існування політичної спільноти.
Особистий інтерес обмежений тривалістю людського життя.
Державність з’єднує покоління.
Жодне покоління не створює державу з нічого. Ми отримуємо політичний порядок, інституції, закони, культуру, пам’ять і саму можливість політичного існування від тих, хто був перед нами. Ми користуємося тим, чого не створювали самі, і тому не можемо ставитися до державності так, ніби вона належить виключно нам.
У цьому виникає особлива форма відповідальності.
Ми відповідальні перед сучасниками за наслідки своїх дій. Ми відповідальні перед минулими поколіннями за спадщину, яку від них отримали. Але водночас ми відповідальні й перед тими, кого ще немає, — тому що саме вони житимуть у політичному світі, який створюють наші сьогоднішні рішення.
Отже, держава не належить виключно нинішньому поколінню.
Ми приймаємо державність як спадщину, несемо за неї відповідальність протягом свого життя і повинні передати її наступним поколінням не слабшою, ніж отримали, а, наскільки це залежить від нас, — сильнішою.
Саме тут поняття державності зустрічається з поняттям обов’язку.
Обов’язок — це визнання того, що не все, за що ми відповідальні, було нами обране і не все, заради чого ми діємо, належить особисто нам.
Ми не обирали покоління, у якому народилися. Не обирали всіх історичних обставин, які отримали у спадок. Але, посідаючи своє місце в державі та суспільстві, ми приймаємо частину відповідальності за те, якими вони стануть після нас.
