Віталій Кун — «Сага про Золотокилих. Спадок Смерті»
Це найбільший самвидав від українського автора, який я бачив на даний момент. Сага це «цеглина» яка посперечається за розмірами з томами Сандерсона чи Мартіна.
А от що вона нам обіцяла?
І тут почалося перше здивування, за яке я вдячний автору. Бо спочатку я думав, що це буде анімеподібний янг-едальт під маскою епічного фентезі. Судіть самі: ГГ Дейв не такий, як усі; його батько — ще той мудак; друзів не так і багато мав. Далі він потрапляє у світ, де виявляється, що наш Дейв — нащадок Золотокилих, та мало того: як завжди, він має змінити світ. І тут я вже почав думати: «Так, блін, це клішована історія, мало не про Мері Сью, яких повно». Мало того, нам обіцяли величезний світ, у якому кого тільки немає: купа народів, рас та всього іншого, через що здавалося, що ти заплутаєшся в цьому світі.
Отож перші сто сторінок склали доволі суперечливі враження.
Я радий, що далі сталося те, що рідко стається в такий момент, як на мене: ця книга зламала майже всі ці негативні враження від початку!
Наш ГГ не став ні супер-мега-нагібатором, власником гарему з десяти кішкодівчат, ні топом із топів, ні Мега Сью. Так, він подорослішав, так, його життя побило, і він дещо зрозумів. Але в цілому як був хлопчиною з багатьма травмами, від якого світ хоче все й одразу, і це тисне на нього великим каменем, так і залишився. І в цьому, як на мене, плюс, бо Дейвові важко вибиратися з полону своїх страхів та невпевненостей… Та куди рости ще є.
Щодо світу: як я казав, він тут — дженерик-фентезі а-ля Середньовіччя. Це не плюс і не мінус, а нормальна основа для такої пригоди, тож хай буде. І додам ще, що показують нам його поки не так і багато.
За інтригами варто окремо виділити: як бачимо, що далі, то більше їх стає, і це цікаво. Хоч дещо поки виглядало клішовано, але враження не ламало, і це плюс.
Що ще додам по персонажах, то тут враження доволі двоякі. Бо такі, як Слуга Смерті, яка разом із ГГ виконує її волю, вийшли доволі непогано. А такі, як дядько, тітка, ворон та мудрий наставник — ну це кліше клішем. Іноді це не персонажі, а функції. Та в цілому вони працюють як слід, ну майже завжди.
А от діалоги — це біда. Ну не говорять так персонажі в житті, вивалюючи стільки інфодампів! І це трохи псує враження.
Що також іде в мінус, так це те, що книга балансує на межі між скочуванням у кліше та цікавою історією, і інколи її так тягає в різні боки, що це дуже кидається в очі.
Підсумовуючи: доволі нерівна, проте цікава книга, яку цікаво читати і яка є чудовим вступом у значно більшу пригоду. Так що натхнення автору!
А цю частину я б оцінив на 6.8/10.
Не топ, але доволі непогано як для, наскільки я розумію, дебюту автора.
П.С. Чекаю на том 2)
#відгук #враженнямитра #самвидав #віталійкун #фентезі
10
1September 8, 2026 198 2
