Я буквально нещодавно писав, що за знищені росіянами склади зрештою заплатимо ми з вами, споживачі. Не держава, не страхова компанія, не власник розподільчого центру і навіть не виробник, хоча спочатку рахунок спробують виставити саме йому, бо в кінці цього ланцюжка завжди стоїмо ми біля каси з банківською карткою в руках, і думаю, що багато хто вже побачив це на власні очі, коли по окремих товарних позиціях ціни протягом буквально кількох тижнів підросли на 20-30%.
Економічна правда опублікувала дуже показовий матеріал про те, що відбувається зараз між великими торговельними мережами та виробниками після знищення росіянами розподільчих центрів. Мережі намагаються змінити договори так, щоб частину, а подекуди фактично весь ризик знищення вже прийнятого ними товару перекласти назад на постачальника, причому виробник до цього моменту вже купив сировину, заплатив зарплати, виготовив продукцію, доставив її на склад мережі та ще й чекає свої гроші 30-50 днів.
Тобто склад належить мережі, товар прийняла мережа, контролювати безпеку цього складу виробник фізично не може, але коли в нього прилітає російська ракета, частину збитків пропонують заплатити тому, хто цей товар уже передав. А якщо виробник не погоджується, завжди залишається дуже переконливий аргумент, який прекрасно працює в українському ритейлі: тоді вашого товару просто не буде на наших полицях.
І ось тут починається значно цікавіша розмова, ніж суперечка про те, хто має заплатити за конкретний знищений склад, тому що між українськими виробниками та великими торговельними мережами вже багато років триває своєрідна тиха війна, про яку звичайний покупець майже нічого не знає. Ми приходимо в супермаркет і думаємо, що бачимо на полиці те, що пропонує український ринок, хоча насправді бачимо переважно те, що допустила до своєї полиці конкретна торговельна мережа.
Можна виробляти прекрасний сир, м’ясо, овочі, консерви, молочну продукцію чи будь-який інший якісний український товар, можна мати хорошу ціну і навіть попит, але якщо ти не пройшов закупівельника мережі, не погодився на її комерційні умови, маркетингові платежі, відстрочки, логістичні вимоги та інші правила гри, для мільйонів споживачів тебе фактично не існує. Відкрити власний магазин кожному невеликому виробнику, як люблять радити диванні економісти у Facebook, теж не вихід, тому що виробник має виробляти, а не паралельно створювати власну національну торговельну мережу.
Саме тому я не пропоную воювати із супермаркетами, вони виконують надзвичайно важливу функцію і створили логістику, яку держава ніколи не спромоглася б створити так ефективно. Але нам потрібно нарешті зрозуміти іншу річ: коли через декілька великих розподільчих центрів проходить значна частина продовольства цілого регіону, а доступ мільйонів людей до товару контролюється кількома великими закупівельними системами, це вже не лише питання приватного бізнесу, це питання продовольчої безпеки.
Росія просто дуже дорого показала нам слабке місце цієї системи, бо достатньо вибити кілька великих логістичних вузлів, і ми отримуємо порожні полиці, складнішу логістику, додаткові витрати виробників, конфлікти щодо того, хто компенсує втрачений товар, а потім абсолютно прогнозоване підвищення цін. Ми знову наступили на ту саму граблю, на яку наступаємо в енергетиці, зв’язку та багатьох інших сферах: оптимізували все під максимальну економічну ефективність мирного часу і майже не залишили резерву міцності для війни.
Тому я давно говорю про необхідність програм продовольчої стійкості громад, причому мова зовсім не про радянські склади з мішками гречки, які хтось буде двадцять років охороняти, поки вони не згниють. Кожна громада повинна розуміти, звідки вона отримує основні продукти, через які логістичні вузли вони проходять, що станеться у випадку знищення одного або двох таких вузлів і де знаходиться альтернативний запас.
Я вважаю, що орієнтиром має стати можливість забезпечити населення громади базовим продовольством щонайменше на 30 днів навіть у випадку серйозного порушення зовнішньої логістики, але цей запас не повинен лежати в одному величезному ангарі з написом «стратегічний склад», який наступного ранку побачать на супутниковому знімку росіяни. Це має бути розподілена система з приватних складів, магазинів, місцевих виробників, холодильних потужностей, невеликих логістичних центрів і резервних каналів постачання, де товар постійно обертається, а не перетворюється на музей стратегічного запасу.
Паралельно Україні потрібна мережа відкритих регіональних продовольчих хабів, до яких матимуть доступ не лише великі торговельні мережі, а й місцеві фермери, переробники, ресторани, невеликі магазини та інші покупці. Малий виробник не здатний побудувати власну логістику на всю область, але він цілком може привезти свою продукцію в спільний регіональний хаб, звідки вона поїде десяткам покупців, і саме така система створює реальну конкуренцію за товар, а не ситуацію, коли виробник залежить від рішення одного менеджера великої мережі.
Нам також потрібен нормальний цифровий B2B-ринок продовольства, де місцеві виробники можуть показувати продукцію, обсяги, ціни та доступність, а магазини, ресторани, комунальні установи та інші покупці можуть бачити реальну пропозицію свого регіону. Тоді маленька сироварня, тепличне господарство чи м’ясопереробне підприємство перестає бути невидимим тільки тому, що не змогло потрапити до кабінету закупівельника національної мережі.
Окремо потрібно врегулювати правила поведінки великих покупців щодо постачальників, і тут нам навіть не потрібно вигадувати власний велосипед, тому що Європейський Союз давно пройшов цю дискусію. Директива ЄС 2019/633 прямо відносить до недобросовісних практик перекладання на постачальника ризику втрати чи псування аграрної та харчової продукції, якщо це сталося на території покупця або вже після переходу права власності, а також забороняє односторонню зміну істотних умов договору та комерційну помсту постачальнику за захист своїх прав.
Оце і є європейська інтеграція, а не тільки прапорці біля міністерств. Якщо право власності на товар перейшло до мережі, ризик не може магічним чином повернутися виробнику тільки тому, що мережа сильніша у переговорах, а для швидкопсувних продуктів європейські правила взагалі встановлюють максимальні строки платежів, щоб дрібний постачальник не кредитував великого покупця власними оборотними коштами.
Нарешті потрібне нормальне страхування воєнних ризиків для продовольчої логістики, де частину катастрофічного ризику може перестраховувати держава разом із міжнародними фінансовими інституціями, але я категорично проти моделі, за якої будь-який приватний збиток просто перекладається на бюджет. Власник складу, ритейлер, постачальник і страховик повинні нести свою частину відповідальності відповідно до того, хто володіє товаром, хто контролює об’єкт і хто може впливати на його захист.
Бо зараз ми сперечаємося, хто заплатить за товар, який згорів на конкретному складі, хоча значно важливіше запитання звучить інакше: чому після знищення одного складу цілий район або місто взагалі повинні відчути дефіцит певних продуктів?
У стійкої громади має бути резервне електроживлення, резервне водопостачання, альтернативний зв’язок, кілька шляхів евакуації і точно так само кілька незалежних каналів продовольчого забезпечення, тому що їжа під час війни є такою самою критичною інфраструктурою, як електрика чи вода.
І, можливо, нам нарешті варто перестати вимірювати ефективність тільки тим, наскільки дешево працює система в хороший день, тому що справжня ціна системи стає зрозумілою саме в той день, коли щось пішло не за планом.
Ми цей день уже побачили.
І рахунок за нього вже лежить біля каси.
Любомир Гайдамака
